Здравствуйте, я из Херсонской области, русский по национальности. Моей дочери в школе запретили носить такой атрибут русской культуры, как фофудья, аргументировав это тем, что государственный язык - украинский. Хочу спросить, Петр Николаевич: ДОКОЛЕ?

Перший раз побачивши слово “фофудья” на одному з Інтернет-форумів я подумав спочатку, що то звичайна "очєпятка", насправді ж малася на увазі “фуфайка”. Але потім з’ясувалося, що мова йшла саме про “фофудью”. Наразі це слово, про яке раніше знали лише нечисленні філологи, набуває все більшої популярності. Наприклад, запит у пошуковій системі “Яндекс” видав “Результат поиска: страниц — 3 880, сайтов — не менее 123 Статистика слов: Фофудья — 19 107” (це без варіантів “фофудия” та “фофудія”, які теж широко вживаються ). На перший погляд, як для Світової Мережі не так вже й багато. Але якщо врахувати, що ще півроку тому це слово (в усіх варіантах його написання) траплялося виключно на сайтах історичної чи філологічної тематики і що кількість згадок його у Мережі воно ледь дотягувала до сотні, таке просто вибухове зростання зацікавленості фофудією не може не вражати. Поки що з цим феноменом може конкурувати лише славетний “Превєд!”

Отож, що таке ця славнозвісна фофудья? “Вікіпедія” дає наступне визначення:

Фофудья — східна дорогоцінна тканина, з якої виготовлявся одяг. За літописами, цар Леон в 912 р. надарував Олегових послів "золотом і паволоками і фофудьями", даючи куски цих тканин. Наступний раз фофудья згадується в літописному оповіданні про перенесення мощів святих князів Бориса та Гліба, близько 1115 р., коли кидали в народ шматками різних тканин, в тому числі і фофудьями. Окрім того, фофудья означала одяг, відповідний єврейському ефоду (amiculum humerale), одягу першосвященника. За словами Михайла Максимовича, вже в XII ст. замість Ф. стали використовувати оксамити.

Якщо виходити суто з вище процитованого, то дах поїде у кожного, хто спробує розібратися, чому так вибухово зріс інтерес громадськості до видозміненого єврейського “ефоду”.

Насправді сучасна “фофудья” нічого спільного ні з давніми тканинами, ні з одягом єврейських первосвящеників не має. Тріумфальна хода “фофудії” сторінками українського сегменту “Живого Журналу” та інтернет-форумами (і навіть друкованими виданнями) почалася із запитання, заданого лідерові КПУ Петру Симоненкові на одній із чат-конференцій. Чоловік, що підписався як Ноздрєватєнков, запитав головного комуніста країни: “Здравствуйте, я из Херсонской области, русский по национальности. Моей дочери в школе запретили носить такой аттрибут русской культуры, как фофудья, аргументировав это тем, что государственный язык - украинский. Хочу спросить, Петр Николаевич: ДОКОЛЕ?”.

Виходячи з того, що перша згадка в “ЖЖ” датується 1 березня, і мова там йде про учорашній чат, то можна припустити, що малася на увазі чат-конференція Петра Миколайовича на сайті “Кореспондента” від 27 лютого. Швидше за все, товариш Симоненко питання проігнорував – в архіві того чату про фофудью ні гу-гу... Хоча, кожен би багато відав, аби почути відповідь молодшого брата КПРФ (тов. Симоненко сам себе таким визнав у тому чаті), що він думає про заборону фофудьйоносіння на Херсонщині у зв’язку з державністю української мови.

Якщо не сильно вчитуватися, то текст є калькою з типових шовіністичнім завивань про переслідування “русскава чалавека” та “русскоязычества” в Україні злюками націоналістами. При більш пильному погляді видно, що це питання - відвертий стьоб над “руссіствующими”. Починаючи з прізвища дискримінованого росіянина “НоздрєватенКОВ” (закінчення “КОВ” характерне для русифікованих українських прізвищ), закінчуючи забороною носіння “фофудьї” ...через державній статус мови (це як заборонити росіянам їсти щі, бо державний прапор синьо-жовтий). Ну і сама “фофудья” - це щось! Аби автор питання вжив щось більш зрозуміле і банальне, типа “лапті” чи “касаваротка”, то навряд чи це викликало б такий шквал емоцій. А тут незрозуміла “фофудья”. Швидше за все, слово було підібрано не лише за схожістю з іншим предметом типового російського національного одягу – “фуфайкою”, а також по причині його візантійського походження і співзвучністю із термінами псевдо православної лексики, які так люблять вживати проросійські чорносотенці

З того часу “фофудья” активно закрокувала Інтернетом.

Їй присвячували вірші:

Враги сожгли ее фофудью,
растлили всю его семью.
От бездуховрости фастфудьей
Они нырнули в полынью.

И нет ни девы с коромыслом,
Ни славянина с бердышом,
Повисло наглое Лабысло,
И герлы ходют нагишом.

Вирішували одвічне російськомовне питання:

“Умєстно ль облачатіся в святофофудью для ісполнєнія таінства шансона?”

Фофудї навіть присвятили гімн:

О край наш юго-западный,
Вставай на честный бой
Толпой фофудье-лапотной
С оранжевой чумой.

Припев:
Пусть ярость благородная
Всплывает как г...о.
Идет борьба народная -
И нам не все равно.

Защитники Отечества,
Фофудьи надевай!
Вокруг немало нечисти,
Спасай родимый край!

Дадим отпор топтателям
Свяшенной фофудьи,
Козлам-яйцеметателям,
Растлителям семьи!

На жаль, через внутрішні комплекси автор не наважується дати повний текст цього гімну, але кожен бажаючий зможе насолодитися цим та іншими текстами на спеціальній сторінці присвячений цьому дивовижному вбранню.

Наразі фофудья стала одним із головних складових понять неформального руху “фофудьєносців”, його символом та прапором.

Рух “фофудьєносців” по своїй суті є своєрідним продовжувачем традиції славнозвісного патріотичного союзу “Промені чучхе”, що наприкінці 80-х -початку 90-х років гриміли чи не на весь колишній СРСР . Тоді замість того, аби боротися з комуністичною ідеологією, чучхеїсти взяли її собі на озброєння, при чому обрали найбільш “червоний” північнокорейський варіант. Доведені до повного абсурду, основні комуністичні гасла та ідеї відвертали від вчення леніна-сталіна набагато краще, ніж будь яке їх аргументоване заперечення.

Так само “фофудьєносці”, задовбавшись пояснювати, що ніяких переслідувань російськомовних в Україні немає, що Україна, вибачте за банальність, - не Россія, що українці – це окремий народ, а не антиросійська вигадка сіоністів та Заходу, вирішили взяти на озброєння основні гасла, ідеологічні штампи та пропагандистські вигадки, якими оперують як російські шовіністи в РФ, так і політичні сили, що й досі не сприймають Україну як незалежну державу всередині нашої країни.

Еталонним твором “фофудьєносців” можна вважати роман “Город Львов” інтернет-автора “za_nashe_delo”

Наведу кілька уривків.

Уривок, де націоналісти знущаються над російськими артистами (іх, наразі, прив”язано до велетенської статуї Бандери):

“- Видрэкысь вид собакы Путина! - зарычал Бэд Джокер, замахиваясь булавой.
- Не отрекусь! - прошептал певец. - Ни от Путина, ни даже от его собаки!
Толпа зашумела.
- Ну, тоди видрэкысь вид русского имени! - не унимался негодяй.
- Никогда!
Бэд Джокер схватил именную балалайку, подаренную Колюне Синяеву самим Лужковым. Резким ударом бандеровец разбил её о постомент. Синяев схватился за сердце - и погиб.
- Поклонысь культу Стэпана Бандэры! - крикнула толпа Светлане Синяевой.
Та промолчала. Грубые руки сорвали с неё фофудью и принялись топтать ногами.
Россияне заплакали.
- Надо действовать! - шепнул Гундырев.
- За фофудью! - крикнул он, с кулаками врываясь в толпу ("натовп" !) украинствующих.
Вырвав фофудью из-под ног попрателей, журналист вновь водрузил её на девушку.”

А от повне зібрання штампів про переслідування російськомовників в Україні зібрано в частині, де розповідається, як професор Іван Денікін тікає з урятованою ним Світланою Синяєвою на плечах:

“Долго бежал Деникин по "нэзалэжной" "Украине". Передвигался ночью. Днём прятался под стогами сена. Питался берёзовым соком (не успели бандэровцы берёзки-то вырубить). На плечах тяжким грузом лежала эстрадная певица. Она приходила в сознание, видела преспупления малоросов – и снова засыпала.

А преступлений было много.
В исконно российском городе Одесса малороссийский нацист Гурвиц не чтил памяти русской поэтессы Анны Ахметовой ...

По периметру Крыма стояли висилицы с надписями на "украинской" "мове". В городе российской славы Севастополе русскую девушку Барби привязали к скале и заставили учить на память "коломыйкы" - ужасное изобретение западно-малороссийских сионистов, которым "украинцы" обычно пытают школьников.

На Донбассе путь профессора преградила гора отрезанных языков. Языки были русские. Их отрезали за нежелание произносить чудовищное слово "вализка". После трёх дней альпинизма, Деникин попал в Донецк. И обомлел. Парня, не подписавшегося на газету "Конгресса Украинских Националистов" обернули в "Комсомольскую Правду" и подожгли.

Всюду слышался русскоязычный плач.”

Очевидно, що твори “фофудістів” читають не тількі ті, хто з сміється з шовіністичних маразмів. Наприклад, нещодавно в російських “Извєстиях” з’явилася стаття “Диктатура мовы”. При її читанні постійно виникає враження, що авторка “Диктатури” свідомо чи підсвідомо цитує “Город Львов”:

Русская школа от украинской - в пяти метрах. Захожу в нее, обращаюсь к детям по-русски, получаю ответы на том же языке, но шепотом. Через 10 минут меня из школы выдворяет охранник: "Я из-за вас работы лишусь".

Ивано-франковские учителя рассказывают, как их коллеги из-за русскоязычности лишились работы, как в ближайшем кафе их обливали кипятком, как беременную преподавательницу ударили в живот, "чтоб москали на Украине не рождались".

Депутат от Партии регионов, редактор газеты "Прикарпатская правда" Богдан Фецькив - человек с крепкими кулаками. Он их постоянно "набивает", чтоб "если что, не дать спуску националистам": "У нас были случаи, когда людей выбрасывали из автобусов потому, что они говорили на русском".

Газету Фецькива, публикующую русскоязычные полосы, в городе запретили: "Мы стали печататься на границе с Румынией, там здешние власти не могли нас достать. Распространялись подпольно".

Відчули різницю з пародійним твором шанувальникам фофудії? Ні? Я теж... Шкода лише, що творіння пера симпатичної Яночки Соколовської в “Извєстиях” росіяни читають не як прикол, а як правду...