Як тільки в Україні розгорається криза, чи, навпаки, ситуація переходить у більш-менш спокійне русло, наш північний сусід одразу вносить смуту в суспільство і загострює двосторонні відносини між державами. При цьому українська влада і вітчизняні ЗМІ, аби не прогнівити «старшу сестру», мусять або мовчати, або надзвичайно толерантно висвітлювати події.

У той же час, не можна не помітити, що Росія намагається використати будь-який більш-менш прийнятний шанс, щоб збільшити свій вплив на Україну. Вождь світового пролетаріату Володимир Ілліч Ленін та його послідовники розуміли, що преса, радіо і телебачення – велика сила, яку треба використовувати з користю для себе.

Учора між Україною та Росією виникли чергові "непорозуміння": в Санкт-Петербург без жодних пояснень не пустили радника Президента України академіка Миколу Жулинського. У той же день Костянтин Затулін у Сімферополі виголошував проросійські гасла. Усе це після начебто врегулювання політичної кризи.

В Сімферополі зараз проходить фестиваль «Велике російське слово». Чому саме Крим, власне, чому в Україні проходить подібне дійство? З одного боку, це добре, адже це культурний захід для нацменшин, і якби у Львові пройшло щось на зразок «Великого польського слова», чи в Одесі «Слава рідному івриту» – навряд чи був би якийсь резонанс.

Проте захід на підтримку російської мови в українському регіоні, в якому є лише одна україномовна газета та кілька шкіл з державної мовою викладання – звучить як мінімум дивно, а зважаючи на склад учасників на чолі з директором Інституту країн СНД, депутатом Держдуми Росії, кавалером ордену «За відродження України» і персоною нон-грата в нашій державі (який цікавий контраст) Костянтином Затуліним. Тут дійсно цікавий момент, чому це СБУ час від часу припиняє цей статус російського депутата, щоб він міг вкотре висловити своє бачення розвитку України?

Цього разу пан Затулін вирішив бути обачним і, виголошуючи промову, постійно натякав, що «фільтрує» слова так, щоб СБУ не розтлумачило їх, як втручання у внутрішні справи України. Проте, як мінімум дві тези його спіча заслуговують на те, щоб він лишався нев’їздним в Україну ще досить довго.

Отож, теза перша. «Якщо виходити навіть не з буквоїдства, а з міркування здорового глузду, невже хтось думає – на Україні або будь-де – що Росія, яка протягом кількох сотень років прагнула заволодіти протоками – тільки не Керченською, як ви знаєте, а іншими – Боспором і Дарданеллами – і одним з етапів на цьому шляху було завоювання або, якщо хочете, повернення Криму, тому що Крим був значною мірою слов`янським до того, як він став кримськотатарським ханством (хоча перед тим він був грецьким, але глибше копати в історію для пана Затуліна не вигідно – Авт.), так от – невже хтось думає, що, витративши стільки коштів і не добившись цього, проте втративши багато життів за це і так далі, через якусь кляксу сорок якогось року, рішення якоїсь міськради Росія готова віддати ключі від протоки?».

Хоча він висловився за обопільне використання Керченської протоки, тим не менше, тон заяви Затуліна можна кваліфікувати, як ревізію визнаних Україною і Росією нормативно-правових актів, що регулюють міждержавні відносини і фактично зазіханням на територіальну цілісність України (морський кордон проходить по Керченській протоці) і розпалюванням міжнаціональної ворожнечі (слов’янський і кримськотатарський Крим).

Відносно останнього моменту Затулін висловився ще одного разу. Іноземний депутат здивувався, що в Криму і досі немає пам’ятника Катерині ІІ. За його словами, на півострові мають встановити монументи тим російським діячам, які зробили великий внесок у розвиток АР Крим. Серед них: Катерина ІІ, князі Потьомкін і Юрій Долгорукий.

Дарма, що протестує кримськотатарська громада, дарма, що Катерина ІІ зруйнувала Запорізьку Січ і Гетьманщину, тим самим звівши нанівець українську автономію. Затулін вважає, що можна провести місцеве опитування, референдум і потім прийняти рішення. Звісно, це все байки, адже подібні рішення приймаються на сесії міськради. Але біда в тім, що у ці байки вірять люди!

Хоч, власне, я маю зустрічну пропозицію: встановити в Санкт-Петербурзі пам’ятники людям, які зробили значний внесок у розвиток північної столиці. Наприклад, це монумент гетьману Івану Мазепі, який відправляв козаків будувати місто Петра І. Скажете негідний? Скажете, зрадив Петра? Але ж перед тим російський цар не виконав свої зобов’язання перед українським народом. Так що факт лишається фактом.

Теза друга. «Політично, на загальнодержавному рівні, в Росії проблеми української мови немає, а в Україні проблеми російської мови, як ми вважаємо, є». За словами Затуліна, за замовленням Урядової комісії Росії у справах співвітчизників за кордоном було проведене «величезне дослідження», присвячене стану діаспори народів Росії на території СНД. «З усіх запитань, які ми ставили, найбільше співвітчизники реагували, коли мова заходить про заходи, які потрібно прийняти для того, щоб вони відчували себе краще, говорять про дві речі: подвійне громадянство і державність російської мови».

Затулін підрахував, що в Україні 54% опитаних (які взяли участь у цьому дослідженні) виступають за подвійне громадянство з Росією, 61% – за державний статус російської мови. «Ми проводили репрезентативне дослідження. Це значить, ми опитували не тільки жителів Криму і Донбасу, ми опитували наших співвітчизників по всій території України», – резюмувала персона нон-грата.

Звісно, опитування – річ цікава. Проте, тут Затулін трохи проколовся, і його «разючі аргументи» видаються звичайнісінькими байками. Адже, якщо він говорить, що опитували «співвітчизників» (тобто росіян в України), і що 61% опитаних (тобто співвітчизників) виступають за другу державну мову (російську), то виходить наступне. За останнім переписом населення в Україні проживає 17,3% росіян. Таким чином, за словами Затуліна, лише 10,5% усього населення України виступає за такий особливий статус російської мови! Адже ж російські соціологи не опитували представників інших національностей (вони не є їх співвітчизниками). Щоправда, заради справедливості скажемо, що соціологічні опитування, які проходять останніми роками в Україні свідчать, що трохи більше половини опитаних «за» другу державну мову. Але ж це не майже 2/3 населення, як вважають росіяни.

Розповідати подібні речі Костянтину Федоровичу мав би допомагати його вірний соратник – політолог, лідер Міжнародного Євразійського руху Олександр Дугін. Та от біда – його не пустили в Україну, бо до 2011 р. він покараний за те, що його дії під час акцій протесту в Криму проти україно-американських навчань Sea Breeze-2006 були визнані такими, що порушують законодавство України.

У відповідь Миколі Жулинському, голові Нацради з питань культури та духовності при Президентові України, заборонили в`їзд до Росії. Причому Жулинський з дружиною їхали в Санкт-Петербург не на якийсь фестиваль на захист української мови, а щоб відвідати могилу брата дружини. Причому академіку Жулинському не пояснили причин внесення в список персон нон-грата.

Дивна історія. В травні цього року МЗС Росії пропонує вітчизняному МЗС відмовитися від практики персон нон-грата. МЗС України відмовляється йти на таку пропозицію, принагідно апелюючи на світову практику. А тут не пускають Жулинського. І це не має лишитися без відповіді. Це як мінімум причина для виклику «на килим» до будинку на Михайлівській площі і вручення йому ноти протесту.

Тим паче, усі ці події розгораються після заяви Президента Росії Володимира Путіна в інтерв’ю зарубіжним ЗМІ 4 червня: «Я про постсоветское пространство вообще уже не говорю. Была одна надежда на ребят с Украины, но и те просто полностью себя дискредитировали, там дело идет просто к сплошной тирании. Полное нарушение конституции, всех законов и так далее». Жарт це чи ні – не важливо. Взагалі, Президент не може собі дозволяти публічні жарти такого роду. Так само не має значення, в якому сенсі це сказано. Чи-то мається на увазі, що після помаранчевої революції були надії у Путіна на розвиток демократії, а повернення до влади Януковича все зіпсувало. Чи-то після того, як Кучму змінив Ющенко, все пішло шкереберть. У будь-якому разі, російське МЗС має пояснити ці слова і вибачитися.

Складається враження, що Росія свідомо нагнітає ситуацію в Україні. Коли в 2004 р. йшла гаряча виборча кампанія, розгорівся скандал довкола острова Тузли, а під час помаранчевої революції мер Москви Юрій Лужков відвідав сепаратистський з’їзд у Сєверодонецьку. Коли в 2006 р. відбувалася «коаліціада», Затулін з товарищами виступав на антинатівських мітингах у Феодосії, а Держдума доручила уряду розглянути можливість повернення Криму до складу Росії відповідно до Кучук-Кайнарджийського договору від 1774 р. Нарешті, коли загострювалася політична криза, в лютому 2007 р. не пустили до Росії народного депутата України Петра Порошенка, а Юрій Лужков вкотре заявив про те, що «Крим – наш».

Поки що адекватної відповіді суверенної держави іншій суверенній державі, яка втручається у її внутрішні справи, не було. То може хоча б цього разу буде? І, може, Микола Жулинський скористається прикладом свого колеги Затуліна, і затягає по російських (і навіть міжнародних) судах ФСБ?