" Я мандрівник, а не турист. А між цими поняттями величезна різниця. Турист їде кудись на десять днів витратити гроші. Мандрівник намагається пристосуватись до місця, де знаходиться, до людей, до мови", - Бенуа Грийо

Незадовго до поїздки у Чорногорію прочитав інтерв’ю з таким собі паном Бенуа Грийо, французом, який все життя мандрує світом – автостопом, пішки, велосипедом, заробляючи в дорозі на життя, живучи не в готелях, а у звичайних людей чи ночуючи просто неба. Свій спосіб життя (непростий, хоч і такий привабливий на перший погляд) він пояснив так: „Я мандрівник, а не турист. А між цими поняттями величезна різниця. Турист їде кудись на десять днів витратити гроші. Мандрівник намагається пристосуватись до місця, де знаходиться, до людей, до мови” („Дзеркало тижня”, № 23 – 2007). Мені дуже сподобалось це розділення понять. Вже давно більшість наших журналістів (особливо телевізійних) подають інформацію з закордоння саме як туристи (в основному, на тему „де і як ми їли-пили-відривались”). Дізнатись щось про якусь країну поглядом мандрівника – рідкісна вдача. Тому спробую розповісти про Чорногорію із позиції мандруючого туриста. Бо зробив саме те, з чого іронізував пан Грийо – витратив гроші за десять днів, але намагався при цьому зрозуміти хоч трохи з місцевого життя.

Чому Чорногорія?

Перш за все, бо більш-менш доступно. На рівні турів у Туреччину чи Єгипет. Але все ж Європа, в яку потрапляти стає все складніше, незважаючи на постійні завіряння наших офіційних осіб у зовсім зворотному. Пригадую, як взимку їздили у турпоїздку до Чехії – необхідно було надати купу довідок, наприклад, з бухгалтерії про доходи (причому в турагентстві попередили, що якщо дохід буде невеликий, візу можна й не отримати) і навіть про те, що ти маєш оплачену відпустку на час поїздки. Таке відношення до туриста навряд чи комусь сподобається. Натомість Чорногорія, яка відокремилась від союзної із Сербією держави у 2005 році, формальностей майже ніяких не вимагає, з безплатною туристичною візою – ніяких проблем. (А ось якщо їхати самостійно, проблеми будуть: невеликі із Сербією, і значні – з Угорщиною. Див. „Відчуй себе другосортним!”

Перше, що вражає при в’їзді в цю країну (яку європейці звуть Монтенегро, місцеві мешканці – Цона Гора, а ми – Чорногорія) – це краєвиди. Загалом невисокі гори (від 1 до 2 кілометрів, найвища – близько 2.400 м) справляють враження гігантів, автобус то пірнає в численні тунелі, то майже треться об ледь не вертикальні скелясті стіни. На гірському серпантині думка про те, як тут можна загриміти вниз, не покидає навіть під час перманентного фотографування через вікно. Кілька годин гірськими дорогами після майже добової їзди рівнинними Угорщиною та Сербією („дякуємо” митним постам) – і ви у моря. Описувати море – справа невдячна, на лаври Паустовського не претендуватиму, зазначу лише, що Адріатичне сербською зветься Ядраньське. Асоціюється з російським „ядрёное” – і щось в цьому є, бо на смак здається набагато солонішим за наше Чорне.

А чому сербською? Як окремої, мови чорногорської не існує. Розмовляють сербською, яку з деякими труднощами можна зрозуміти. Багато місцевих людей асоціюють себе із сербами, хоча країна має давню історію державної незалежності. Лише незначний час між двома світовими війнами країна була фактично влита в склад Сербії, решту часу маленька Чорногорія намагалась не втратити своєї ідентичності. Під час поступового і болісного розпаду унікальної в своєму роді країни Югославії чорногорці до останнього не покидали своїх братів-сербів, проте врешті зважилися на відокремлення. Зіграло бажання скоріше потрапити в Європейську Унію (чого маленькій країні зробити легше, ніж Сербії – знесиленій після воєнних поразок, із майже втраченим Косово і політичною нестабільністю). Чув, що на результат референдуму сильно вплинула норма, за якою голосувати мали право лише громадяни всередині країни. Багато чорногорських заробітчан не змогли висловитись, і тому з невеликою перевагою перемогли прихильники незалежності. Втім, спілкуватись на тему політики в цих місцях важко – надто по-різному сприймають люди події, що обрушились на їхні голови (в тому числі, й буквально, у вигляді натівських бомб, ще й з урановою начинкою – задля більш ніж спірного вирішення Косовського питання).

В країні одночасно діють два алфавіти – кирилиця і латиниця. Знаю, що в Україні є прибічники ідеї переходу на латинську абетку, задля швидшої європеїзації. Особисто я категорично проти, а прихильникам раджу вивчити чорногорській досвід. В школах тут вчать обидва правописи, написи зустрічаються в приблизно однаковій пропорції – латиниця переважає хіба що в місцях, де кучкуються туристи. Як в таких умовах не настає роздвоєння свідомості – дивуюсь. Характерний приклад: купивши центральну газету, побачив, що її основна половина набрана кирилицею, а спортивна – латиницею. Ще однією особливістю місцевої преси став такий собі „культ смерті”. П’ять з 28 сторінок у щотижневику з було присвячено співчуттям родичів померлих. А на вулицях міст досить часто стоять особливі дошки оголошень, на яких лише листки з хрестами, фото та короткими повідомленнями про тих, хто покинув цей чудовий край.

А край таки чудовий. Просто не віриться, що від’їхавши від Ужгорода на 1200 км (менше, ніж довелося б їхати, наприклад, до Луганську), потрапляєш в абсолютно іншу кліматичну зону – де майже не має дощів, досить спекотно (але практично не дошкуляють ані комарі, ані мухи), море тепле, а навколо ростуть пальми, мандарини, маслини, інжир, купа інших рослин, яким і назви не знаєш. Все це потребує поливу та догляду, але навіть у заростях можна побачити квітучі кактуси у людський зріст та інший флористичний декор, який в наших краях існує лише в глечиках і за великі гроші. І поруч з такою екзотикою – наші рідні чорнобривці, доволі популярні в цій країні. Особливо цікаво виглядають вони навколо пальм, чи то навпаки – пальми, обсаджені чорнобривцями. У Чорногорії є і герб, і прапор – гордий двоголовий орел. А ось неофіційним символом цієї слов’янської, але такої екзотичної країни, я би обрав якраз пальму в чорнобривцях...

Відчуваєш, що не даремно у всіх туристичних довідниках про Чорногорію пишуть, що це офіційно визнана на міжнародному рівні екологічно чиста держава, заповідник Європи. Тут влаштовано чотири національні парки, а екологічна чистота досягається, певно, відсутністю промисловості. Останнє помітно – у супермаркеті більшість харчів з сусідньої Сербії, навіть славетна ракія. Чим же займається місцевий люд? Там, де немає туристів – в основному сільським господарством. В туристичній зоні зайняті на численному будівництві. На узбережжі, здається, забудовується готелями, барами, ресторанами тощо будь який ще вільний клаптик землі. Звідси – купи будівельного сміття, які не надто тішать ані мандрівника, ані туриста. Та й загалом, про особливу чистоту тут говорити не доводиться. Певно, таки праві радянські мудреці, що вигадали гасло „чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять”. Бо сміття явно прибирають і вранці, і вночі, але з потоком відходів не вправляються. Відтак, близько до вечора, коли налякані полуденною спекою туристи виходять на прогулянку, їм доводиться разом з ароматом моря вдихати й легке „амбре” з переповнених контейнерів. До того ж, це сміття в країні ні на що путнє не переробляється, відтак, частину вкрай цінної землі доводиться віддавати під сміттєзвалища.

Міняйте воду на хліб і музику!

Пара практичних порад. Перша: чомусь усіх туристів лякають дорожнечею води у цій гірській країні. Мовляв, і мінеральна вода, й інші напої там страшенно дорогі, і варто добрячи ними запастись. Будучи „водохльобом”, вдома закупив два блоки „Лужанської”, якось не порахувавши, що це буде 18 кг багажу. А можна було б і не обтяжуватись – питна вода (не мінеральна) коштує в Чорногорії близько півтора євро за п’ятилітрову бутиль. У порівнянні з іншими товарами – не так вже й дорого. Наприклад, пива тут можна випити за євро-півтора свіжого розливного („точеного”), у скляній пляшці – за пів-євро, але з вас візьмуть стільки ж застави за пляшку, яку можна буде здати хіба що там, де й купляв, у пластиковій тарі непогане пиво обійдеться в півтора євро за два літри. За два-три євро можна купити літрову пляшку непоганого білого вина, трошки дорожче – гарного червоного. До речі, чому євро? Тому що Чорногорія відмовилась від власної валюти і ввела в обіг у країні валюту Євросоюзу, куди вона мріє невдовзі вступити. Певно, через крихітну площу (13 812 кв. км – трохи більше, ніж Закарпаття) і не чисельне населення (650 тисяч чоловік, що вдвічі менше, ніж в нашому краї) ЄС дозволило новій країні користуватись своєю валютою (а до того в Чорногорії ходила німецька марка). Отже, тягти за собою декалітри води не варто. Натомість тим, хто планує економити гроші і час від часу перекушувати привезеними з дому харчами, я порадив би взяти з собою кілька буханців хлібу, особливо, якщо полюбляєте житній. Тому що - хай не ображаються славні чорногорці - хліб їхній – не найкращий. Пухкий, легкий, який майже неможливо порізати, і на якій нічого не мажеться. Друга порада. І туристам, і мандрівникам я порадив би взяти з дому ... музику. Тим, хто „тащиться” від музики Еміра Кустуриці чи Горана Бреговича, в Чорногорії сподіватися немає на що. Певно, ці балканці тут не дуже котуються. З численних телеканалів, місцевого радіо чи у барах-ресторанах вас накриє хвиля місцевої ж естради – чорногорської та сербської. За якістю ця музика – хай знову пробачать мені два горді народи – на рівні нашої естради. І здається, відбір тут йде за схожими на українські принципами: шикарні жінки співають щось таке, що витримає не кожен. Кілька разів довелося прослухати й славетну „Молитву”, завдяки якій наш сєрдючкін стьоб не захопив першого місця на Євробаченні. Тож уявіть собі нескінченну низку місцевих „камалій-бужинських” – і ви зрозумієте, що МП 3-програвач з улюбленою музикою і пара невеличких колонок будуть у відпочинку не зайві. Хоча з іншого боку – найстаріша рок-група планети „Rolling Stones” надала перевагу не нашому Києву, а маленькому місту Будва на узбережжі Адріатики. Про майбутню подію весь час мого перебування в країні нагадували й місцеві газети, і білборди, і плакати. На концерт 9 липня мають з’їхатись не стільки місцеві (при зарплаті в 200-300 євро викласти від 50 до 500 за квиток зможе далеко не кожен чорногорець), скільки гості з заможніших Угорщини, Хорватії, Сербії. Певно, щоб від тонн апаратури не розвалилися стіни давнього міста, на його околиці спішно влаштовували концертний майданчик – розміром з середній аеродром...

Глобалізація з російським акцентом

Можна впевнено стверджувати, що на „роллінгів” відправиться і чимало російських туристів. Бо саме вони є основними закордонними візитерами у Чорногорії (поступаючись хіба що сербам, які навідуються сюди, бо власного моря не мають). Про російську „колонізацію” Чорногорії свідчить не лише російська мова, яку чуєш навколо дуже часто. І не лише „ОРТ” і „РТР”, які налаштовані як № 1 та № 2 у готельному телевізорі. Це й „Русская газета”, що видається двохтисячним тиражем у приморській Будві і продається у багатьох кіосках. Цей й заклики купувати нерухомість - і в вказаній газеті, і на численних російськомовних бігбордах. (Ціни – приблизно, як в Києві, не порівнюючи вже з Москвою, отже, торгівля явно йде жвава). Загалом, впевнюєшся, що глобалізація – це явище, що вже давно нічого спільного не має з американцями. У крамничках Чорногорії важко знайти щось по-справжньому автентичне. Статуетки з африканцями, бумеранги, вироби з мушель, яких немає на Ядранському морі... Або вазочки, стаканчики, відкривачки, явно зроблені у Китаї, з нанесеною трафаретом місцевою символікою. Щось подібне, але в більших масштабах, я відчув у Празі, де довго не міг знайти славетного чеського крота з відомого мультфільму, натомість у кожній крамничці бачив цілі полки матрьошок. Тоді подумав, що російська матрьошка вже може замінити американського Мікі-Мауса в ролі уособленої глобалізації. Та й роль пузатих туристів у шортах у росіян вдається не гірше, ніж її грають відсутні на чорногорських пляжах „янкі”.

Врешті, відчути, хто тут справжній господар, довелося на такому прикладі. У численних міні-бюро з туристичних послуг пропонується купа цікавих подорожей за поміркованими цінами. В тому числі – у сусідський хорватський Дубровнік, місто з приголомшливою історією і архітектурою, що знаходиться у двох десятках кілометрах від берегів Чорногорії. За 40 євро вас морським транспортом відвезуть і дадуть кілька годин на спілкування з колишнім містом-державою. Але... якщо ви не українець. Без хорватської візи нам туди вхід закритий – на відміну від росіян, які, не хвалячись усілякими перемогами на шляху до євроінтеграції, можуть спокійно мандрувати і Балканами, і не тільки ними. Що ж, таки не обійшлось без того, аби в чергове не відчути себе людиною другого сорту. Проте компенсацією стала можливість без усіляких візових проблем відвідати... Албанію! Чим я й скористався, але це вже окрема історія.