Лесь Танюк: «Де український де Голль, де українська Маргарет Тетчер?»
89 років тому, 22 січня 1919 року, в Києві, на Софійській площі було проголошено Акт возз’єднання Української народної республіки й Західноукраїнської народної республіки в єдину соборну Україну.
Акція мала швидше символічно-риторичний характер: об’єднана УНР проіснувала 175 днів. Є різні думки істориків щодо причин краху соборної України у 1919-му: події громадянської та Першої світової війни, протиріччя між політичними провідниками молодої держави. Нині, на сімнадцятому році існування незалежної держави Україна, ідея її соборності залишається актуальною. Політичні події останніх трьох років засвідчили, що за бажання цілком можливо нацькувати Схід на Захід чи й випробувати країну «на розрив» задля досягнення владних вершин. Так, все це мало провокативний характер й завершилося скандуванням «Схід і Захід – разом!», проте... Чи дійсно подолано загрози для єдності України, які існували на початках її державності? Який зміст на сьогодні несе поняття соборності, чи не існує ризиків для її збереження? Чи не виникне у політиків спокуси використати фактор «різної» України ще раз? Про це напередодні Дня соборності України «Главред» говорив із представником старої рухівської гвардії Лесем Танюком – депутатом ВР п’яти скликань. До парламенту шостого скликання Лесь Степанович не обирався й нині викладає в Інституті імені Карпенка-Карого театральну режисуру.
Лесю Степановичу, чи є на сьогодні актуальною тема соборності України, єднання регіонів і самовідчуття українських громадян як єдиної нації? Чи можна говорити про те, що суперечності, які існували на початках творення незалежної України, подолано?
Так, на початку ХХ століття йшлося про об’єднання українських етнічних земель в єдину державу. Саме незалежна держава була ідеєю для об’єднання окремих частин України з їх регіональною специфікою. Але я думаю, що проблема соборності все-таки складніша, ніж про це зазвичай говориться. Бо, наприклад, межі території України були визначені радянською владою чисто геометрично, без урахування історичних і культурних реалій. Звичайно, тих угод, які закріпили саме такі кордони, сьогодні ніхто не переглядатиме, тому й говорити про якісь інші можливості соборності нашої держави, напевно, недоречно. Попри те, слід пам’ятати, що й досі не вирішено проблеми українців Берестейщини, Холмщини, Кубані, Придністров’я.
З іншого боку, свого часу лунали заяви певних діячів щодо відлучення від України Криму, створення Донецько-Криворізької республіки, розколу України на Схід і Захід тощо. Я оцінюю все це як провінційність, нездатність мислити категоріями державності. Можливо, частина населення Криму чи Донбасу з певних причин і не проти була б «переїхати» до Росії. Ось певні групи політиків і намагаються спекулювати на бажаннях і проблемах цих людей. Але, як на мене, набагато важливішими є процеси, які фіксують соціологи: у південній і східній частині України виразно зростає усвідомлення національної ідентичності і належності саме до цієї держави.
Проте проблема різниці Сходу і Заходу України, зокрема й за політичними поглядами, яка була артикульована на президентських виборах 2004 року, все ще не знята...
Проблема не у політичних поглядах галичан чи мешканців Донбасу, а в різниці економічного й соціального розвитку окремих регіонів. І тут можемо спостерігати справжні парадокси: наприклад, промисловий потенціал того ж Донбасу великий, але люди там у своїй масі живуть набагато гірше, ніж у Галичині чи на Волині, де немає потужного виробництва.
Чому? Тому що в Західній Україні набагато більше уваги приділялося й приділяється соціальним питанням, питанням інфраструктури: приміром, на житлове будівництво там витрачають у шість-сім разів більше коштів, ніж у високорозвинутих східних регіонах. І таких прикладів-порівнянь можна навести безліч! Тобто всі ці страхіття в шахтах, міста, що замерзають, вибухи в житлових будинках на Луганщині й Донеччині – свідчення того, що економічний розвиток і ріст ВВП у виробництві зовсім не тотожні вищому рівню життя для тих, хто на цьому виробництві працює.
Такий стан східних промислових регіонів України частково зумовлений ситуацією, яка склалася свого часу в СРСР: вони фінансувалися за залишковим принципом. Так, замість того, щоб вкладати кошти у реконструкцію і модернізацію українських шахт, у Москві було прийнято рішення – спочатку «лікувати» й піднімати Кузбас. Тому всі гроші йшли туди.
Чи, наприклад, таке: ви знали, що завод «АвтоВАЗ», завдяки якому Тольятті називають «російським Детройтом», мали побудувати в Галичині? Це було б економічно вигідніше, ніж будувати підприємство у середньоросійській полосі. Але Суслов був категорично проти: мовляв, немає резону розвивати Галичину, краще направити кошти до Росії... Пам’ятаєте, Ленін казав, що політика – це концентрована економіка? А у нас було все навпаки: економіка була концентрованим виразом політики, і це, по суті, й загнало Союз у діру...
Експерти кажуть, що одна із загроз для зміцнення соборності як інституційної характеристики молодої держави полягає у відчуженні держави від людей. Це проблема взаємовідносин суспільства й держави, економічних і політичних еліт та пересічних громадян, які є виборцями.
Так, це проблема становлення й розвитку в Україні громадянського суспільства, впливу громадян на прийняття рішень державного рівня. А ці процеси довготривалі, громадянське суспільство не виникає ні за день, ні за рік.
З іншого боку, в суспільстві завжди існує певна критична маса людей, не налаштованих у державницькому напрямку: для них головне, щоб нічого в їхньому житті не змінювалося, щоб ковбаса була за два двадцять, дешева горілка тощо. Хай будуть ті ж райкоми партії, ті ж керівники, та ж мафія – але щоб їм забезпечили цей мінімум і не чіпали. І коли кажуть, що прийдуть націоналісти й «підпалять наш тихий рай», ці люди вірять! Тому й ідею соборності, державності сприймають як якусь чужу, нав’язану кимось... Це міщани, а не громадяни, які усвідомлюють, що їхнє життя і життя їхніх дітей залежить від того, якою буде держава.
І цими настроями, звичайно, користуються політики – особливо, якщо ці настрої домінують, а міщанська маса є досить потужною. Звідси усі ці розмови і про «дві України», і про «донєцких» та «бандерівців», й усілякі інші легенди сумнівного походження.
У такому випадку, напевно, слід говорити про рівень відповідальності політиків, політичних еліт, які державу й суспільство роблять заручниками власних інтересів і амбіцій. Можливо, саме в елітах і таїться загроза для держави? У цьому контексті доречні історичні аналогії...
Думаю, що слід розглянути процес модифікації цих еліт упродовж 16 років незалежної України й зрозуміти, чому все відбувалося саме так. Кого ми називали елітою на початку 1990-х? Це були люди, яких вважали совістю нації – Ліна Костенко, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл... А потім сталося так, що до їхньої думки перестали прислухатися, виникли зовсім інші типи еліт, заснованих на грошах і владі.
Нинішні лідери всіх наших партій – я підкреслюю, абсолютно всіх, зокрема й національно спрямованих – на жаль, залежать від грошових мішків. Чому Рух розколовся? Тому що верхівка захотіла кращого життя бізнесу: хлопці вирішили, що досить уже «політикувати» просто так і почали боротися за себе. А Чорновіл, який все-таки захищав інтереси великої маси людей, які влилися наприкінці 1980-х – на початку 1990 років, сказав їм «ні»... Проблема пріоритетів – це, на жаль, не лише проблема людських характерів чи слабкостей. Це проблема всього нинішнього періоду – такі часи...
Але поки «такі часи» й політики займаються своїми справами, не зважаючи на державу, світ на місці не стоїть. Україна не включається у глобальні процеси, і є велика загроза залишитися у «сірій» зоні назавжди. Тобто де-юре країна буде, але де-факто вона стане не більш ніж територією для задоволення інтересів інших, більш успішних держав. Такою собі «банановою» Україною, найціннішим ресурсом якої є земля, а чеснотою – географічне розташування...
Такі загрози дійсно є, але ми не враховуємо фактору самоорганізації, самозбереження будь-якої системи, зокрема державної й суспільної. Нікуди ми від світу не подінемося, щоб там не робили політики: ті процеси, які вже захопили суспільство, дають привід для великого оптимізму. Розвиток є! Я бачу, що сьогодні виростають не тільки люди, налаштовані виключно на споживацьке суспільство, а й ті, хто прагне розвитку, творчості, хто мислить масштабними категоріями, хто працює! І в цьому – надія для держави! Але все це, повторюю, еволюційні процеси. Революції у таких питаннях можуть бути небезпечними...
Під час президентської кампанії 2004-го тема «різної» України була чи не головною. Очевидно, що вже почалася наступна президентська кампанія – 2010-го. Як ви гадаєте, питання Сходу і Заходу й далі педалюватиметься, чи політики віднайдуть якусь іншу точку прикладання зусиль для здобуття голосів?
Думаю, ця кампанія буде якісно іншою – не стане боротьбою у географічному сенсі. Мені видається, що буде обрано не регіональний підхід формування стратегій кампанії, а соціальний, класовий. Той, хто сьогодні поведе за собою максимально широкий соціальний клас, переможе. Тому, думаю, це питання соборності, про яку ми говоримо, буде швидше проблемою задоволення прагнення до кращого життя, ніж проблемою географії й мови.
Уже задіюються соціальні чинники: невипадково сьогодні так активно йдуть соціальні виплати, регулюються тарифи тощо. Усе це спосіб підготовки до місцевих виборів, які у свою чергу готують підґрунтя до виборів президента країни. Адже від того, яка політична сила переможе в тому чи іншому регіоні, значною мірою залежатиме й президентська кампанія...
Тому й маємо таку ситуацію: політики, які позиціонують себе як праві, виступають з лівими гаслами, ховаються за них. Правий політик не може сказати, що він проти бездумного підвищення пенсій і зарплат, бо це призведе до інфляції, дефіциту й економічної кризи. Ситуація в державі така драматична, держава так окупована шахраями, які грабували й продовжують грабувати її, що ідея соціальної рівності живе в головах навіть зовсім «нелівих» людей, сприймається ними. Той політик, який не розумітиме й не використовуватиме цього, програє.
Що таке національна ідея на сьогоднішній день? Що може об’єднати країну й бути сприйнятним та зрозумілим і для громади, і для еліт?
Знаючи психологічно, що таке народ, маса, жодна національна ідея, на мою думку, його не зорганізує і не об’єднає, якщо вона не буде в руках сильної особистості. Люди хочуть порядку, їм набридла безгосподарність, вони почали сумувати за твердою рукою. Я не про піночетство зараз кажу. Подивіться, коли Ющенко почав вести доволі жорстку політику, в нього моментально побільшало прихильників. Те саме і з Юлією Тимошенко.
Українська національна ідея постане тільки тоді, коли на чолі держави буде людина, яка донесе до народу думку – лише сильна держава може захистити своїх громадян. Без сильного послідовного лідера нічого не буде! І коли кажуть, що Тетчер врятувала Англію, а де Голль – Францію, відразу виникає запитання: а де наш, український, де Голль, де наша Тетчер?
Кварк
2008.01.23, 12:15
Спорить с этим трудно, Танюк во многом прав. Можно дополнить и уточнить. Например, сильный лидер - конечно же! Но у сильного лидера должна быть сильная идеологическая партия, а где они? И ПР и НУНС и БЮТ - никакой идеологии не имеют. Идеология есть у Витренко, но ее партия очень слаба. И подобных замечаний можно сделать много. В том числе о соборности - я почти на 100% уверен, что сама по себе соборность привсей безукоризненности буддет использоваться как повод для очередного разжигания вражды и с Россией и внутри Украины...
