ПІАРЩИНА ФЕСТИВАЛЮ

День незалежності з Махном

Нотатки з фестивалю практичного анархізму

фото Юрія Кривенка

Юка Гаврилова, 30 серпня 2006

Зустріч зі столицею махновщини

Від обласного міста Запоріжжя до райцентру, містечка Гуляйполя, – 100 кілометрів. Зазвичай туди-сюди транспорту вистачає, але напередодні фестивалю всі квитки на автобуси й маршрутки було розкуплено заздалегідь. Про додаткові рейси ніхто не подумав. У машині, якою я їду до колишньої столиці Повстанської армії батька Махна, крім мене та водія, ще троє: «космічний анархіст» із багаторічним стажем, науковець-історик із Запоріжжя та анархіст із Москви. Не стихають балачки про народного отамана. Обабіч шляху – нескінченні поля соняшників, просторі краєвиди, інколи позначені обгорілими плямами. Нас весь час обганяють міліцейські авто.

За 100 метрів від стадіону, де має відбуватися свято, нашу машину гальмують усміхнені міліціонери в парадних строях. Де ще побачиш у цю ранню годину й спеку таке мальовниче видовище – люди в цивільному, химерно-військовому та національному вбранні, красиві вгодовані коні, запряжені в справжні тачанки, з колоритними їздовими на козлах. А навкруги – різноманітні намети для спання та ятки з пивом та їдлом. Дивовижна кількість міліції. Гіди-волонтери в чорних футболках метушаться, радо вітають прибульців, усміхаються, але пояснити щось про заплановані заходи не в змозі. Це дратує, але стилістику анархічного збіговиська не порушує.

Голими словами в душу

Опівдні тут уже чималенький натовп. Лунає грюкіт металевих бочок-барабанів: фест почався. Лаконічні привітання місцевих офіційних осіб, скупі оплески глядачів, і тачанки повезли по стадіонному колу веселу й кумедну банду відомих діячів укрсучліту. Свист, вереск, тупіт копит, запашні кавалки з-під хвостів конячок, кінематографічні пози, гримаси й фрази. Найавтентичнішими в образах махновців виглядають письменники Світлана Поваляєва, Юрко Покальчук, Сергій Жадан, Лесь Уляненко та Сергій Пантюк. Публіка в дитячому захваті.

Після такого ефектного відкриття фесту глядачів закликали вільно вибирати собі розваги до душі: набивати шлунки шашликами-чебуреками й пивом-горілкою, слухати посеред поля авторські поетичні читання з тачанки чи, сидячи в холодочку, казки лірника Сашка, кататися по колу на тачанках і бричках, купувати книжки й диски, пиріжки та іграшки, фотографуватися на фоні усієї цієї пишноти.

Я вибрала поетичні читання. Розігріті сонцем та горілкою, якось моментально народженою братньою атмосферою, поети читали натхненно, емоційно, захопливо. Піднесений стан демонстрували й слухачі із задертими головами й нашорошеними вухами. Люди реагували на поезію непідробним захватом і шаленими оплесками зі схвальними зойками. Тут панувала така фантастична буколіка, наче епоха культурконсервів – радіо, телебачення й звуко- та відеозапису – ще не настала, наче живе мовлене слово ще цінують понад усе.

Далі був поетичний боді-арт (автори на тілах моделей писали свої вірші). З естетського перформансу ця подія перетворилася на веселу вакханалію. Де тут зрозуміти, яку частку оплесків заслужили вірші, а яку – красиві форми й вихиляси дівчат. Мені особисто коктейль зі щирості, розкутості, оголеності й влучних метафор смакував найкраще.

Дмитро Лазуткін, поет, між роздаванням автографів:

– Це такий дикий драйв, я навіть і близько такого не очікував. Це варіант українського Вудстоку. Тут усе так перемішано – дух свободи й безглуздя. Мені подобається, що наші поетичні вправи з елементами шоу, подекуди відверто епатажного, і що тутешній народ так нормально сприймає. Ми недооцінювали спроможність пересічної людини розуміти сенс таких імпрез. Тут цілком позитивна публіка, навіть дуже п’яні мають свою естетичну винагороду за стояння й сидіння на пригріві під час наших махновських читань.

Нестор Махно – герой цієї землі. Нам дуже не вистачає своїх великих особистостей (звісно, я не про тих, котрих штампують медіа), справжніх, таких, чиє ім’я може створити свій контекст. Багато в чому Махна звинувачують, але це дуже просто – скрипіти зубами, бути незадоволеним й у кращому разі писати сердиті слова на парканах. Махно свого часу мав і, головне, досі має харизму. Він створив свій світ, свою волю. Свободу. От хай вигадає хтось свою свободу. Непросто? Отож-бо.

Історія й сучасність

У розмовах я з’ясувала, що декому, хоча й не кожному з гуляйпільців, не до історично-філософських питань. Багатьом було байдуже, з ким і що святкувати в ці вихідні. Вони не приховували, що хоч із Махном, хоч із Буратіно, хоч і з усім виводком покемонів – аби було не нудно. Найбільше їх дивував той незбагненний факт, що так багато прийшлих, чужаків, та ще й переважно молодих, ушановує напівзабутого Махна. А над усе цікавило питання, чи буде феєрверк. Це підтвердила своїми враженнями й письменниця

Ірен Роздобудько, лежачи на ковдрі біля намету:

– Це моя думка, але мені здається, що місцевим людям просто по барабану, що в них був такий знаменитий земляк. Вони так само прийшли б на свято, наприклад, агента 007. Зараз тут їздять на тачанках, а в іншому разі їздили б на бентлі. Їх більше цікавлять проблеми відсутності води й безробіття.

Я вважаю, що дуже правильно зробили організатори, вирішивши проводити таке альтернативне офіційному свято не в столиці, а в провінції. Бо лише такими фестивалями, книжковими ярмарками, якимись нетривіальними мистецькими акціями можна людей відірвати від тотальної заземленості на побуті й зупинити культурний занепад та денаціоналізацію.

Сьогодні будуть танці

Надвечір розпочинається музична частина фесту. Із шостої й до півночі на великій сцені виступають електрифіковані артисти. А віддалік від рок-гримотіння для врівноваженішої частини публіки в камерній програмі «Бардівська Ватра» співають сучасні кобзарі. Натовп шаленіє від гуртів «Вася Club», «Мертвий півень», «Кому вниз», «Перкалаба», «От вінта». Танцюють геть усі. Дуже багато людей співає слово в слово разом із музикантами. Ентузіазм, братання, дикі танці. І лише вервечка охоронців тримає свій фасон – набичено-похмуро чатує перед сценою.

Мисько Барбара, фронтмен гурту «Мертвий півень», за хвилину до виходу на сцену:

– Не варто чекати від мене логічного пояснення, але я відчуваю свій глибинний зв’язок саме з Махном, а не з Мікі Маусом або Фантомасом. Просто мене пре від Гуляйполя, тут кайфово, от і все. І моя присутність тут невипадкова. Я так відчуваю це. Якби Олесь Доній не придумав цей фестиваль, то довелося б його вигадувати комусь іншому. Тільки все одно він відбувся б саме тут і в цей час.

Народ веселився навпрошки, а я шукала місцевих співрозмовників, щоб деталізувати свої враження від ставлення до Махна нащадків бійців його армії, що ставила собі за мету цілковите визволення з-під влади капіталу. Нащадків запорожців, зрештою! Два пани пожежники назвали Махна бандитом, але від подальшого спілкування зі мною відмовилися, пояснивши: «Так нам спокійніше буде». А хлопці у формених малинових беретах раптово замовкали, варто лише було дістати диктофона.

Добра жінка Валентина, яка пустила мене до себе переночувати, пояснила, що й досі є тут такі, котрі добре пам’ятають, по який бік воювали їхні й сусідські родичі. Але вголос, тим більше перед чужими, цього не розказують, навчені історичними «крутими переломами». Тож її позиція, як і більшості гуляйпільців проста: краще своїми справами займатися. Ну а на фестивалі її хоча й шокувало дещо, але загалом свято сподобалося.

Сергій Пантюк, поет, у черзі за пивом:

– За всі ці роки незалежності влада в столиці займалася особистими справами та якось не дуже звертала увагу на той справжній культурний та інформаційний голод, що панує в містечках та селах України. Легко сказати: «Бездуховний народ, важкі часи» й нічого не робити. Брехня. Народ у нас духовний і зацікавлений. Стояли й слухали б вони поезії стільки годин на сонці, якби було нецікаво? Кілька сотень людей! Не відпускали ані коней, ані поетів.

Я маю досвід читань у багатьох провінціях і можу свідчити, що по всій Україні люди спраглі до української культури, але їм нема чим цю спрагу втамувати. І цей фестиваль для них як ковток свіжого повітря.

Культур-мультур

Блукаючи центральною частиною міста в коротких перервах між фестивальними імпрезами, шукала книгарню, бо розкладка коло базару мала лише традиційний компакт-набір із детективів та жіночих романів московського розливу. Місцеві жителі розгублено намагалися пригадати хоча б місце, де колись ця книгарня була. На моє запитання «Де ж ви книжки купуєте?» сором’язливо опускали очі долу й розводили руками.

Шкода, що тільки два видавництва – «Нора-друк» (Київ) та «Дике Поле» (Запоріжжя) привезли в Гуляйполе книжки на продаж. Така сама історія й з дисками: мистецька агенція «Саме так!» із Києва та одна із Дніпропетровська. Ходячи періодично між ятками, я дедалі частіше чула «Вибачайте, цього вже немає, розпродали».

Гітами продажу були книжки про Махна, збірки віршів Сергія Жадана та Дмитра Лазуткіна, п’єси Леся Подерв’янського, романи Ірен Роздобудько, Лариси Денисенко, Ірени Карпи, Любка Дереша, Леся Уляненка, а з музики – диски «Океану Ельзи», «ВВ», «Фактично самих», Ані Лорак, «Тартака». А вже після першого концерту розкупили альбом «Вася Club».

Лариса Денисенко, письменниця, вибираючи солому із зачіски:

– Сюди приїхало дуже багато людей із сусідніх містечок і регіонів, бо це нормально, коли людині хочеться бачити не нав’язаних, а справжніх особистостей. І мені дуже добре через те, що молодь(сподіваюся, ти завважила велику кількість молоді серед глядачів) змогла почути добрячу частину авторів зі спектра сучасної української літератури.

Навіть за умови, що хтось сподобався більше, а хтось менше, усе одно це привертає увагу до культури загалом. У невеликих містечках таке збіговисько зірок трапляється нечасто, якщо взагалі трапляється. Тут відчутна культурна спрага, тому й книжки, і диски люди купують дуже активно, і це, скажу відверто, надихає.

Український схід

Переважна більшість людей у Гуляйполі розмовляє між собою українською або колоритним суржиком і відверто не погоджується вважатися «русскоязычным населением». З Києва взагалі погано видно й чути провінцію, а сільську, містечкову – і поготів. Кинуті напризволяще, позбавлені доступу до сучасної української культури автохтони сходу й півдня, звичайно, українцями бути не перестануть, але не подарують образи «забудькуватим» можновладцям.

Сергій Жадан, письменник, перехоплений у пошуках коньяку:

– Знаєш, не треба сюди ніякої політики підв’язувати. Ідеологія проста: мені важливо, щоб українські культурні акції відбувалися саме тут, у маленьких містечках, а не на центральних майданах столиці, у Львові чи Харкові. Тут формувалося «м’ясо» історії, тут формувалися контури сучасної України. День незалежності, Новий рік чи Різдво з Махном – не має значення. Та хоч би й з Бетменом чи Колобком. Я не чекаю миттєвого перевороту у світогляді або свідомості цих людей. Головне, щоб вони хоч не зараз, але все ж таки витягли давні альбоми з фотокартками своїх прабабусь, дідусів. Аби відчули, зрозуміли нарешті, хто насправді робить історію цієї країни.

Довідка «БЦ»

У 1918-21 рр. південний схід України став ареною найпотужнішого у ХХ сторіччі селянського повстання із центром у Гуляйполі, яке очолював Нестор Іванович Махно (1888-1934). Революційна Повстанська армія України (офіційна самоназва) під його проводом сформувалася в боях з австро-німецькими частинами, а потім під гаслом «Влада породжує паразитів» продовжувала битися з білими та більшовицькими дивізіями. Махно періодично укладав із червоними тактичні угоди й розривав їх, коли нахабність нав’язаних йому комісарів, захланність кремлівських продзагонів і чекістське свавілля переходили всі межі.

Махно свідомо протистояв будь-якому централізованому державному уряду – «засобові поневолення трудового народу». Повстанська армія контролювала Північну Таврію й Катеринославщину, сягаючи на сході території Війська Донського, а на заході – Київщини й Поділля.

Джерело www.bezcenzury.com.ua

Юрій В. Нога. Гуляй, Гуляйполе!

Гуляє Гуляйпóле, Гуляйполе гуля...
Комусь хай очі коле, а ми, брат, звідтіля
Г. Лютий

24 серпня 2006 року. Україна. Запорізька область. Невелике містечко серед безкраїх степів. Молодші посміхалися, старші хрестилися, коли на гуляйпільський стадіон в’їхала тачанка. Дійсно, уявити психічно здоровій людині лауреата шевченківської премії Ульяненка в кубанці, шкірянці, тельняшці, з маузером, портупеєю і чорним прапором над головою – складнувато. Можливо, як і Сергія Жадана в ролі Льови Задова в башлику і галіфе, з носогрійкою за вухом. Дехто нервово гортав книги і вдивлявся у фото, яким понад 80 років, протирали окуляри, переводили погляд з фото на тачанку... Та давайте підемо у хронологічному порядку.

«Махновці»: українські письменники Олесь Уляненко та Сергій Пантюк

Як прийнято писати в голівудських підводках – приблизно за місяць до цього. Лежав у тіньку Олесь Доній та й думку гадав, як йому потрапити з Запоріжжя до Гуляйполя. І був подивований тим, що на карті написана одна назва, а люди інак­ше як Махноград не називають... Багато цікавого тоді ді­знав­ся історик і політолог. Багато тоді різ­ного проговорили, однак не завжди наші бажання збігаються з нашими можливостями. Зате на наступний рік уже стіль­ки заготовок, що якщо їх буде реалізовано, то таврійські ігри й казантипи будуть блідими примарами. Не заглиблюючись у деталі скажемо так: за допомогою двох міністрів дійство під назвою «День незалежності з Махном» відбулося.

Від’їзд зі столиці в нашому автобусі запамятався фразою Романа Чайки, що він оце ніколи не святкував День Незалежності під вокзалом. А ті, хто заплатив гроші і думав, що дві доби буде «водка піть, зємля валяться», були трохи засмучені, бо україн­ські музиканти і літератори до
3-ї–4-ї години ранку спокійно спіл­кувалися без стимулюючих засобів.

Після прямого запитання, для чого це все, організатори замислилися, і хоча спілкування відбувалося напівформальне, – сиділи ми під сценою, – відповідь змусила поміркувати.

Вперше селянсько-робітничий визвольний рух південного сходу України (те, що називають «махновщина») окреслено як державотворчий. Вони творили свою Українську державу. На свій сором я тільки зараз почав читати праці Нестора Івановича (моя дружина – правнучка сотника його армії), і на свій подив зрозумів, що вони повністю вкладаються як у територіально-адмі­ністративну, так і в політичну реформи. Хіба не Президент намагається дати більше прав громадам, чи не «регіонали» відновлюють безподаткові зони? І для короткопам’ятних «нашоукрів»: на вибори саме ви винесли гасло «багаті поділяться з бідними». Здається, комуністи перед виборами обіцяли повернути безоплатну медицину й освіту, соціалісти розказували про соціальні гарантії для трудового люду. В нас це називається демократія, а коли це намагається зроби­ти одна людина, – то це анархія.

Значить, я анархіст: повина існувати загальнодоступна безоплатна медицина й освіта, та паралельно ніхто не повинен зупиняти розвиток платної. Повинна бути загальна диференціація податків залежно від прибутків, і рішення про ремонт дитячого майданчика мають приймати не депутати міськради, у яких 7 місяців на рік канікули, і чекати все літо, поки вони паряться на морях, – тупо, а мешканці будинків – громада. Формування армії за територіальним принципом: ви здасте якимось зайдам брата, однокласника, сусіда, ко­ха­ну людину? Цікаво, за скільки днів губернатора Каліфорнії з ротою спецназу списали б на бойові втрати, якби вони спробу­вали знайти мене в рідному се­лі? Чи саме не в цьому була сила ота­манів, «батьок», пізніше – УПА?

Та щось ми відволіклися від теми фестивалю. Про ідеологічні та державотворчі аспекти поговоримо, можливо, іншим разом, скажімо, наступного року.

Хто посміхався, хто хрестився, хто... Однак це вже було написано. Тож із класичною затримкою, під бій барабанів на стадіон в’їхала тачанка. Далі можна зробити просто перелік тих, хто встигнув виступити в перший день у частині першій: Уляненко, Покальчук, Жадан, Брацило, Поваляєва, Пантюк, Лазуткін, декілька представників владних структур, Доній. Далі на стадіоні грав оркестр МВС, у частині другій виступали всі охочі, та їх було забагато. Тому початок літературного боді-арту (розписування поетами натурників-добровольців власними текстами) багато хто пропустив. З морально-етичних причин тут не буде фотографій з цього дійства. Цікавий факт: після невдалого жарту, що не вдалося виявити переможців, більше трьох десятків місцевих дівчат погодилися стати моделями для українських поетів. Та це всього-навсього показник того, що фестина вдалася. Люди повірили. Змінилася навіть психологія: базар, який ніколи не працював після 16-ї, забезпечував покупців цілодобово. Кожен учасник, а їх було близько тисячі, за дві з половиною доби витратив від десяти до ста євро. Дві з половиною сотні журналістів створили небувалі черги до інтернет-кафе... Не знаю, скільки отримав міцевий бюджет, скільки отримали місцеві підприємці, але саме так починається відродження ре­гіонів.

Для більшості місцевої молоді, яка бачить музикантів на музичних каналах, літераторів у ток-шоу і по­літ­дискусіях, можливість смикнути за рукав Доброговечора, Чайку, лірника Сашка була шоком. Во­ни побачили, що це живі люди, які п’ють пиво, скаржаться на погоду тощо.

Багато хто вперше почув таке прізвище як Подерв’янський, і хоча дітей довелося посадити на тачанки й катати по колу, щоб Лесь спокійно читав і не шокував юнацтво, наступного дня цитати з нього стали народними. А за кількістю автографів з ним міг конкурувати хіба гурт «От вінта», і то тільки в повному складі.

Під час «Махно-фесту»

Незрозуміле подивування ви­словлювали учасники з західних регіонів, які визнали, що мова тут чистіша, ніж в Ужгороді чи Франківську. А коли стадіон почав підспівувати «Хорті», а потім «Вію», зрозуміли, чому ідеологи українського націоналізму походять зі степу.

Лірник Сашко збирав найбільшу денну аудиторію. Його казки слухали як підлітки, так і люди, чиї онуки закінчили школу. Організатори навіть намагалися його ізолювати, бо він зірвав преформенс якогось незрозумілого
театру однієї актриски. Коли він залишився без майданчика, за ним до бочки зі свіжим квасом потягнувся народ, 50-літровий кег був спустошений до закінчення казки.

Програма вечірня. Музика. Писати про музику легко і складно. Можна просто дати перелік гуртів і пісень. Можна посмакувати. Але знаєте, досить складно описати формулу з квантової фізики словами – теоретично нібито можливо, але великого сенсу в цьому немає. Музична програма складалася з двох частин – загальної, коли на великій сцені виступали відомі й дуже відомі гурти. Курява стояла, від­падали каблуки, були перформенси. Загалом виступило більше двох десятків гуртів.

І частини другої: коли міліція виводила сторонніх, починалася бардівська ніч, хоч, звісно, мало хто витримував до світанку. Відомі виконавці просили акустичні гітари й самими лише голо­сом і музикою доводили свою майстерність. Для тих, хто не потра­пить на «Мазепа-фест» чи на мистецьку Покрову, до того як розпочнется наступний рік, зможуть відчути цей драйв на диску.

Було багато цікавого, однак щоб зрозуміти все, треба бути присутнім, тому – до зустрічі. Хочеться вірити, що – на День Не­за­лежності і саме в Гуляйполі.

smoloskyp.org.ua

Воля. Махно. Авангард

Євген ПОВЕТКІН, Київ.
Серпень 30, 2006 р., середа.

На фестивалі "День Незалежності з Махном" святковий офіціоз вирішили замінити тачанками, укр.суч.літом і стріляниною помідорами.

От і відбулася нарешті незвична зустріч двох культур - музичного і літературного авангарду, що здебільшого твориться (і споживається) великими містами, і невеликого містечка в приазовському степу, про яке, втім, чули хоч раз майже всі - Гуляйполя. Два дні - 24 і 25 серпня 2006 року в місті Гуляйполі Запорізької області тривав фестиваль мистецького авангарду "День незалежності з Махном". Організатори - мистецьке об'єднання "Остання барикада" і громадська організація "Центр дослідження політичних цінностей" - постаралися використати святкування п'ятнадцятої річниці Незалежності України для того, щоб привернути увагу до такої безперечно яскравої історичної постаті, якою був Нестор Іванович Махно.

Причому не просто так протокольно згадати - от, мовляв, був такий, вчинив таке і таке - а зробити спробу влити нове життя у махновський міф України. І, як на мене, вдало. Цьому послужили не тільки піднесена атмосфера, виступ оркестру Міністерства внутрішніх справ із Дніпропетровська, чорні анархістські прапори, тачанки, кулемети і гвинтівки, костюми від знімальної групи дванадцятисерійного кінофільму "Дев'ять життів Нестора Махна", презентованого під час фестивалю, випущені спеціально до фестивалю "волі" - новітні реінкарнації махновських карбованців із отим знаменитим "Гоп, куме, не журись, в Махна гроші завелись", словом, не тільки антураж махновщини. Найбільше говорило про те, що батько Махно десь зовсім поруч із нами, несподіване щемливе відчуття того, що він - таки наш, не в розумінні того, що інші, зокрема його тодішні й пізніші противники - вороги, просто переживання особистої причетності до того, що Україна врешті признає Нестора Івановича та його незабутню Чорну гвардію своїми дітьми...

Приміщення першого гуляйпільського ревкому

Фестиваль поки що не претендував на, так би мовити, мистецьку всеосяжність і віддав данину в основному літературі й музиці. Втім, було вже згадане вище представлення фільму "Дев'ять життів Нестора Махна" режисера Миколи Каптана, невеличка художня виставка в приміщенні штабу фестивалю й театральний перформенс у виконанні харківської мистецької групи "Homo ludens" і Лали Багірової.

Якщо організатори не зрадять всезагальних очікувань і фестиваль відбудеться й наступного року, то з цих "бруньок" інших мистецтв при бажанні можна було б виростити гарні "пагони". Було б чудово, щоб приїхав колись в Гуляйполе Владислав Чабанюк, керівник самодіяльної кіностудії в селі Легедзине недалеко від Умані, і привіз із собою короткометражний фільм "Ойра", а ще б показали документальний стрічку про те, як "Ойра" знімалася (тобто фільм Ганни Яровенко "Кіноманія"). Як на мене, фінальна сцена картини - танець головного героя із шаблею і чорним прапором - ніби сама проситься на відеоемблему фестивалю, так влучно і ностальгійно вона явила, чим є для України махновська вольниця.

"Махновські" читання з тачанки: Марина Брацило

Впевнений - вийшла б і чимала й цікава виставка з творів художників, присвячених Махнові та його армії. Словом, це далеко не той випадок, коли ідею можна вичерпати одноразовою акцією. Дуже хотілося б, щоб фестиваль наступного разу вийшов за межі стадіону "Сільмаш". Махновський штаб повинен буде "атакувати" як мінімум три "точки" - книжковий магазин, де вже нині можна купити книжки українських авторів, навіть декого із тих, хто приїздив цього разу (нетипово для Східної України!), кінотеатр "Космос" і краєзнавчий музей.

В музеї, на жаль, експозиція про Нестора Івановича, його родину та махновський рух, надто скромна: відвідувачі можуть побачити тільки тачанку (зате справжню, справді зроблену у десь у часі революції), шаблі та гвинтівки і карту боїв Революційної Повстанської Армії, а ще хрест у пам'ять 110 річчя з дня народження на подвір'ї... Проте це жодним чином не означає, що експозиція загалом не варта уваги.

"Махновські" читання з тачанки: Світлана Поваляєва та Сергій Жадан

Сильне враження справила невелика добірка матеріалів про голод 1932-1933 років на Гуляйпіллі, особливо скупі спогади тих, хто вижив... А ще в музеї можна "розжитися" тими самими легендарними махновськими карбованцями, і за дуже вигідним курсом - 100 карбованців у день наших відвідин коштували всього 5 гривень. Йдеться, звичайно, про копії тих незвичайних грошей.

Що ж до літературної частини "Дня Незалежності з Махном", то вона виглядала дуже колоритно. Спочатку авангардна група літераторів, у якій ми помітили Сергія Жадана, Юрія Покальчука, Дмитра Лазуткіна, Іллю Стронговського, Івана Короташа, Світлану Поваляєву, Марину Брацило, Сергія Пантюка і Романа Скибу, несподівано пронеслася на тачанці з кулеметом і з чорним знаменом і зупинилася біля сцени. Тоді вони, як справжні досвідчені кулеметники, почали робити свою справу, тільки замість гашетки в їхніх руках був мікрофон, а замість кулеметної стрічки - поезія.

Потім підтягнулася решта гвардії, письменники і поети розділилися на три ударні загони, один із них у складі поетичного об'єднання "99" із м.Запоріжжя та області (як з'ясувалося, і корінних гуляйпільців у його складі було також чимало, мені особисто запам'яталися казочки Тетяни Савченко) та гостей з Білої Церкви, Житомира, Полтави та Ніжина під командуванням поетки Лади Хорти успішно завоював і утримував увагу та прихильність слухачів на майданчику перед головною сценою.

Ліву малу сцену міцно - не протовпитися було - окупував лірник Сашко (Олександр Власюк) із своїми відданими слухачами, дорослими і дітьми, які захоплено слухали його кумедні й добрі казочки. Справа розташувалися прихильники більш радикального авангарду в літературі, здається, ними верховодили Сергій Жадан і Юрій Покальчук.

Потім настав час такого незвичайного дійства, як поетичний боді-арт. Це означає, що до рук поетів і поеток потрапили акварельні фарби і... поетам - дівчата, поеткам - парубки, згодні замість паперу (який, як відомо, усе стерпить) прийняти на себе вогонь поезії. І ось поети та їх твори виходять на сцену, і від цього видовища вже точно не відірвати очей...

Під вечір після короткої перестрілки (щоправда, словесної) із звукорежисерами на головну сцену почали пробиватися бойові групи рок-музикантів. Першою прорвалася цікава запорізька команда "Хорта", особливо запам'ятався її небанальне, як на мене, спостереження: "Запоріжжя - це Україна, / а не якась інша країна". За нею народного колориту додала група "Русичі" з Білгород-Дністровського, вокалістку якої сміливо можна назвати найчарівнішою на фестивалі. Запам'яталися виступи груп "Перлина степу", "Vася Club" і полтавської команди "Арахнофобія", відродженої після кількарічного творчого затишшя.

поетичний боді-арт. Юрко Покальчук та Сергій Жадан

Завершили вечір найвідоміші групи - "Мертвий півень" і "Кому вниз". Глядачі фестивалю нарешті отримали нагоду пригадати, що, приміром, Роман Чайка - не лише ведучий уїдливих і політично стурбованих "5 копійок", а й цілком живий і навіть - не побоюся сказати цього вголос - придатний до бою, тобто до музики гітарист "Мертвого півня". Головнокомандуючий, точніше, головноспіваючий гурту - Михайло Барбара занурився в атмосферу махновщини, як риба у воду, від чого, приміром, пісня "Франсуа" вийшла значно відвертішою, ніж навіть у альбомі "Il testamento", не кажучи вже про першовиконання Ірини Білик... Концерт трохи затягнувся, тому "Кому вниз" довелося виступати за дещо скороченою програмою, проте навіть за цієї обставини їхній виступ справив дуже сильне враження. Як зізнався лідер гурту Андрій Середа, саме у день п'ятнадцятої річниці Незалежності справдилася його давня мрія - виступити в Гуляйполі.

Як "родзинкою" літературної частини першого фестивального дня, безумовно, був поетичний боді-арт, то другого глядачів більше всього привабив виступ, можна сказати, корифея вітчизняного бурлеску без цензурного й будь-якого іншого мовного обмеження Леся Подерв'янського. На жаль, його виступ ми майже пропустили, бо ходили в краєзнавчий музей (про це ми вже трохи розповіли вище).

Лесь Подерв'янський

Його п'єси, начитані на магнітофон і поширювані в час моєї студентської юності на касетах, мені подобалися не так майстерним використанням позацензурної лексики й інколи дуже дотепним словотворенням, як надзвичайно яскравою образністю - чого вартий хоча б образ Гамлета у вигляді звичайного алкаша, якого цілком можна зустріти перед гастрономом... Єдине але... Як на мене, можливо не варто було проводити його виступ на головній сцені - немалі кіловати і децибели звуку, а така смілива лексика не для всіх прийнятна... Думаю, і без того пан Лесь, між іншим, одягнений по-анархістському, у чорному, в чоботах і галіфе, був би почутий своїми прихильниками...

Після виступу Подерв'янського глядачів чекав, за словами ведучого, "сюрприз біля туалетів". Сюрприз називався "Рейтинг "Томатний лідер нації" і за суттю виявився доволі дотепним стьобом над всілякими "гламурняками" (слово, випадково почуте від письменниці Світлани Поваляєвої), тобто над всілякими "академічними рейтингами", "національними номінаціями" і подібними речами.

Суть рейтингування була по-махновському проста: узяти в руки побільше гнилих помідорів і кидати у намальовані на білих простирадлах портрети наших достойних політиків, до числа яких увійшли Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович, Петро Симоненко, Олександр Мороз. Боротьба точилася запекла, кажуть, в певний момент Янукович мав усі шанси вирватися вперед, але врешті-решт перемогла дружба.

Потім, поки Подерв'янський ходив стадіоном у щільному оточенні журналістів і прихильників, письменники та поети розділилися на два загони, тобто на дві малі сцени. Лірник Сашко (Олександр Власюк) розповідав казку "Про татар і Грицька Кобилячу Смерть", потім його змінила на посту харківська поетка Лала Багірова і театральна студія "Homo ludens"; а на правому фланзі опинилися Сергій Жадан, який читав про проповідників і наркодилерів і навіть виконав добре відомий шанувальникам його творчості "Лівий марш" - уривок з твору "Anarchy in the Ukr"; і Юрій Покальчук, котрий своїм незрівнянним хриплим голосом читав вірш про любов.

Потім і тут відбулася заміна, і місце чоловіків заступили жінки - письменниці Ірен Роздобудько та Лариса Денисенко. Між іншим, сталося так, що саме Гуляйпільський фестиваль був обраний видавництвами для дебюту нових книжок цих двох письменниць - "Танці у масках" Лариси Денисенко ("Нора-друк") та "Останній діамант міледі" Ірен Роздобудько ("Фоліо"), причому пані Ірен взагалі вперше побачила своє нове видання тільки в Гуляйполі, на стенді відомого інтернет-магазину "Арт-вертеп".

Томатний лідер нації

Ось тут і настав час сказати про "частини тилового забезпечення", тобто про книжкові розкладки видавництв. Згадавши про "Арт-вертеп", не можна не сказати також про самовіддану працю в літературному тилу літературно-махновської вольниці директора видавництва "Нора-друк" Елеонори Симонової (яка, здається, присутня майже на всіх великих українських мистецьких акціях), а ще міцно тримало позиції запорізьке видавництво "Дике поле" (до речі, саме воно здійснило "емісію" "воль", тобто новітніх реінкарнацій вже неодноразово згадуваних махновських карбованців), на стенді якого ми придбали чудову книжку про острів Хортицю.

Тим часом літературна акція невпинно наближалася до логічного завершення, востаннє до головної сцени під'їхала тачанка, з якої кожен з поетів мав нагоду сказати своє останнє слово (на першому мистецькому фестивалі "День Незалежності з Махном", звісно).

волюта

Аж тоді почалася музична частина, яку відкрило ціле з'єднання молодих харківських гуртів - "Ойра", "Монтаж", "Море снів", "Це - міцне".... Загалом концерт 25 серпня вийшов іще більш жвавим та енергійним завдяки групам "Перкалаба" і "От вінта", втім, не обійшлося без вишуканої містики і навіть краплі повстанської романтики від Дмитра Доброго Вечора, того ж таки Лірника Сашка, тільки вже в якості музиканта, і решти складу їхньої бойової музичної одиниці, відомої під назвою "Вій". До вечора, здається, гуляйпільці остаточно "відійшли" від шоку і несподіванки і почали із задоволенням слухати і танцювати разом із гостями. Особливо це стосувалося дітей. Всі разом під запальні ритми передусім "Перкалаби" і "От вінта" столочили просто-таки величезну хмару куряви, що й димова машина для спецефектів на сцені стала зайвою. Мабуть, такі хмари в степу здіймалися й від тачанок і кінноти...

Завдяки фестивалю здійснилося давнє бажання приїхати в Гуляйполе, в невеличке місто, з яким пов'язана доля дуже й дуже багатьох міст, містечок і сіл по всій Україні, і моє рідне місто Бердянськ - не виключення. І Гуляйполе нас не розчарувало, і ми б хотіли ще приїхати, і не раз...

Фестиваль вдався, і як на першу спробу, вдався просто чудово. Наступного разу можна буде щось підправити, наприклад, не продавати міцні напої просто на стадіоні і організувати збір сміття (от де досвід проведеної Олегом Скрипкою "Рок Січі" може знадобитися, там, наприклад, міняли торби із сміттям на пиво). Але, в усякому разі, хочеться продовження. Неодмінно!

Фоторепортаж про фестиваль можна подивитися тут.

Джерело www.kut.org.ua